Психоаналіз Зигмунда Фрейда як основа антропології

Abstract

В історико-психологічних дослідженнях аргументується існування чотирьох напрямків реалізації психоаналізу в сучасній психології: як оригінальний метод лікування неврозів та інших психічних розладів виключно вербальним шляхом; як теорія особистості, тобто як система наукових знань про формування людського характеру; як системна, часто шокуюча, критика західної цивілізації та як нова філософія, а отже, своєрідний світогляд, що проливає світло істини на несвідому сферу її життя. Висвітлено історичний шлях формування психоаналізу Зигмунда Фрейда як окремої, біологічно детермінованої, природно центрованої та культурно впливової течії психологічної науки XX століття та зазначено мотивуючий вплив концепцій і тем Б. Паскаля, Ф. Ніцше та особливо Ж. Шарко на це формування, спочатку як ідеї та дослідницької програми, потім як теорії та методу психотерапевтичної практики. Підкреслюється виняткове значення творчої співпраці Фрейда зі старшим колегою Йозефом Брієром, продуктивність якої підтверджується спільно виданою книгою «Дослідження істерії», що вийшла 1895 року. Саме вона започатковує розлогий психоаналітичний дискурс. Зазначається, що ідея та концепція витіснення стали центральним ядром фрейдистської психології та дали змогу зрозуміти як окремі твори художньої літератури, так і класичні твори мистецтва. Констатується, що переклади окремих творів Фрейда рідною мовою українські вчені отримали лише наприкінці минулого століття, що, однак, не применшує значення психоаналізу як теоретико-емпіричного фундаменту антропології. Насамкінець, спираючись на багату спадщину Філіпа Лерша, формулюється висновок про перспективи феноменологічного підходу до пізнання психічного життя людини в контексті актуальних завдань як теоретичної психології, так і прикладної, орієнтованої на практику.